Луцьк, радіо, право, військова служба, Польща й Канада — не розділи, що скасовують один одного, а частини одного життя.
Під час навчання на історичному факультеті Волинського державного університету імені Лесі Українки я зайнявся студентською профспілкою з простої причини: більше ніхто не хотів. Більшість студентів не розуміла, навіщо існує ця організація і чому зі стипендії утримують профспілкові внески.
Я починав один — спочатку намагався відповісти на ці запитання собі, потім друзям: Наташі, Сергію, Міші, Ромі, Віті. Коли у 2000 році ми передавали справи наступній команді, профспілка вже мала сенс, повагу й реальну силу. За нами стояли тисячі студентів.
У 1999 році під час всеукраїнського проєкту «Студентська республіка» мене обрали «студентським мером Волині». Профбюро історичного факультету йшло окремою від адміністрації університету командою. Ми перемогли, бо єдність виявилася сильнішою за адміністративний ресурс.
Після цього мене намагалися залучити до політики. Я обрав радіо — роботу, яку справді любив. Потім були право, громадська робота, військова служба, Польща й Канада. Жодне життя не скасовувало попереднє; кожне змінювало моє розуміння голосу, правил і відповідальності.
Дорога сюди — не доказ моєї виняткової сили. Це доказ того, що спільна сила здатна оживити навіть формально існуючу організацію.
