Вирізка з газети 1999 року зробила більше, ніж зберегла результат виборів. Вона зберегла початок закономірності, яка супроводжувала мене протягом усього мого життя.
Навчаючись на історичному факультеті Волинського державного університету імені Лесі Українки, я долучився до студентського союзу з дуже простої причини: ніхто інший не хотів цього робити.
Більшість студентів не розуміли, чому існувала ця організація, що вона мала робити, або чому кілька відсотків наших стипендій утримувалися як членські внески союзу.
Я почав самотній. Спочатку я намагався відповісти на ці питання для себе. Потім я почав відповідати на них для моїх друзів — Наталі, Сергія, Міші, Рами та Віті.
До того часу, як ми передали роботу наступній команді після закінчення університету в 2000 році, студенти знали, що таке їхній союз і чому їм це потрібно. Організація набула поваги, сенсу і реальної сили. Ми стали такою силою, що ніхто не міг навіть поглянути на студента неправильно, не дозволивши союзу про це дізнатися.
Це не сталося тому, що я був якимсь винятково сильним або видатним. Моя команда вірила в мої ідеї. Ми працювали разом, і поступово тисячі студентів стояли за нами. Саме це перетворило організацію, яка існувала лише формально, на реальний рух.
П'ять з історичного факультету
У 1999 році під час всеукраїнського проекту «Студентська Республіка» мене обрали «студентським мером Волині». П'ять з нас прийшли з історичного факультету. Наш факультетський союзний бюро брало участь як незалежна команда від університетської адміністрації. Декілька днів по тому саме наша п'ятій команда перемогла.
Газета зафіксувала результат: серед п'яти кандидатів перемогу здобув Василь Давиденко з Луцька, студент-історик і голова факультетського союзного комітету. Сила не була в адміністративних ресурсах чи індивідуальних іменах, а в єдності.
Після цього люди намагалися втягнути мене в політичну боротьбу. Але я не обрав політику. Я обрав те, що мені справді подобалося: працювати на радіо.
Я тоді віриїв, що щось можна досягти і що справедливість можна знайти. Я все ще вірю в це тепер.
